Сторінка "Чомучки"

Легенди Полтавщини

Мати-й мачуха

Жила собі сім’я. Та через деякий час тяжко захворіла мати й невдовзі померла. Залишилися дочка й батько вдвох, але батько дівчини швидко знайшов собі нову жінку, а для дочки мачуху. Мачуха була злою до чоловікової дочки: весь час карала її за різні дрібниці. Дівчина сумувала за своєю рідною ненькою і часто плакала.

Аж ось на її городі виросла дивна квітка, при якій не було листочків. Та квітка нагадувала дівчині матір, і вона часто плакала, над нею сидячи. Незабаром з’явилися листочки. Сльози образи капали на поверхню листка і робили її та холодною. А сльози суму за мамою котилися під низ, там була тепла поверхня, вкрита м’якими ніжними ворсинками.

З того часу й досі, коли візьмемо листок мати-й-мачухи і прикладемо до лиця, то відчуємо на дотик, що одна сторона листочка холодна й шершава (то мачуха), а інша — м’якенька й тепла. То мама…

Про калину

Гнали турки наших українок-полонянок на чужину. А вночі стали спочивати біля води. Щоб не дісталася краса їхня ворогові, дівчата різали обличчя гострою осокою. Капала дівоча кров, а на тому місці, де це було виростали кущики червоної калини.

І тужила верба над гіркою долею своїх синів і дочок. А калина, овіяна вітром, омита росою, стояла красива та горда. І тільки сонце сміло цілувати її кетяги, червоні, як уста дівочі.

Барвінковий острів

Давно-давно в нашому селі Дейманівка жив у маєтку пан. Щасливо жив, не бідував. Мав він єдиного сина. Та раптом прийшло горе в його дім.

Захворів і помер син. Пан довго сумував. А потім звелів наймитам поховати хлопця на острові Ляхів, що неподалік села. У пам’ять про рідну дитину він посадив по всьому острову барвінок.

З тих часів кожного року ранньої весни встеляється земля в Ляхові зеленим килимом і зацвітає тисячами синіх квіточок, як очі сина, як глибочінь неба.

Брат і сестра

На нашу рідну землю було нашестя турків та яничар. Знущались вони з беззахисного люду. Забирали вони молодих гарних дівчат та й гнали в неволю. Дівчата поливали слізьми свої сліди. Молодий яничар, їдучи на коні, не спускав очей з чорнобривої полонянки.

А коли орда зупинилася в степу на ночівлю, заговорив яничар до дівчини її мовою. Він намовляв її на нічну втечу, обіцяв оженитися на ній, коли зуміють повернутися на Україну. Дівчина погодилась.

Коли бусурмани поснули, то яничар з дівчиною втекли з табору. Щосили бігли вони, збиваючи ноги. Заховалися в густих заростях. Почали говорити. Яничар розповів, як малим його схопили турки. Згадував, як виглядає їхня хата над ставком, розлога яблуня за хатою, рідне село. Слухала, слухала дівчина, та як заридає: ї

— Ти ж мій брат… Я проклинаю жорстоких бусурманів!

Ой, мій брате, синій цвіт!
А я буду жовтий цвіт, гей!
Звеселимо білий світ, гей!
Будуть люди квіти рвати
Будуть про нас споминати, гей!

І виросли з них незнані ще у наших краях квіти брат-і-сестра. У нашім селі Веприк їх називають братчики. Ростуть вони і в лісі, і край дороги. Кожна квіточка цвіте подвійними кольорами: синім і жовтим.

Диво-квітка

Здавна існує легенда, що папороть цвіте раз на рік, на Івана Купала. А ще говорять, що та людина, яка зірве цвіт папороті, буде щасливою, могутньою і досягне всього, чого забажає. Та зробити це не просто, бо нечиста сила не допускає людей до диво-квітки.

Один чоловік все ж вирішив спробувати щастя. Ось що він розповідає. А правда це чи небилиця, ніхто не знає.

Одного разу вирішив цей чоловік у ніч на Івана Купала піти в ліс і знайти папороть, дочекатися півночі і зірвати цвіт. Зайшов він у ліс, знайшов кущ папороті, взяв освячену палицю, обвів нею навколо себе, щоб захиститися від нечисті. Сидить, чекає. Аж ось бачить, просто на нього вискакує вогнегривий лев. Страшно було йому, але чоловік сидів на своєму місці нерухомо. Звір добіг до нього і зник.

Через деякий час ще видіння — летить величезний кажан, очі якого горять червоним полум’ям. І цього разу чоловік не злякався. І знову все зникло.

Незадовго до півночі виїжджає конячина, запряжена у віз. На ньому люди мертві лежать. Два чоловіки ведуть коня за вуздечку. Чути їхню розмову:

— Ось дивись, ще один сидить, бери ножа!

«Видіння чи дійсність?» — злякано подумав чоловік. Різники наближались. Місяць світив дуже яскраво. Було чітко видно страшні обличчя незнайомців. Шукач щастя більше не чекав. Щодуху чкурнув він у хащі.

Більше за цвітом диво-квітки чоловік не ходив і іншим не радив.

Про безсмертник

Був час, коли між квітками почалися суперечки. Запишалися лілія, тюльпан, півонія, нарсиц, кажуть, що тільки вони потрібні людям. А незабудки, барвінок, деревій та любисток тільки землю засмічують.

Тоді почалася справжня війна і багато квіток пропало з лиця землі. Тоді зібралися посланці від квіток та й пішли до Бога за порадою. Всі шуміли, сперечалися, тільки одна квіточка мовчки сиділа у кутку.

— А ти чого мовчиш?

— Гірко слухати теє, Боже, — каже вона, — якщо ми всі ростемо, значить усі й потрібні. Тільки Ти дав нам дуже коротке життя. Недовго ми радуємо своєю красою людей. Продовж нам життя, щоб ми могли служити людям цілий рік.

Бог вислухав і спитав:

— Як тебе звати?

— Нема в мене імені.

— Тоді будь безсмертником. І цілий рік ти будеш приносити людям користь.

 

Як лелеки дітей рятували

Давно це було, коли на українські землі нападали орди. Налетять, підпалять хати, виженуть худобу, заберуть у полон жінок і дітей. А малюків покинуть напризволяще на згарищах. І тоді лелеки, підхопивши на крила потерпілих малюків, піднімалися високо-високо над землею. Почули своїх дітей козаки і кинулися наздоганяти ворогів. А лелеки кружляли, вказуючи дорогу. З того часу на Україні лелекам дуже раді.

Існує про лелек ще й така легенда. «Цей наш лелека — злодій. Увечері, коли ніхто не бачить, він краде зорі з неба. Стоїть на хаті на одній нозі, закине голову в зоряне небо. Шия довга, дзьоб до зір та й хап зорю. Зоря гаряча — застрягне в горлі, лелека не може ковтнути. Студить зірку і чуємо лише клекіт з горла «кла-кла-кла»».

Великий льох

Історія практично кожного українського села чи містечка прикрашена переказами, в яких фігурують або скарби ( «золото» ), або підземелля ( «ходи» ).Цікавість і збагачення — дві стежки, що вибудовують людські долі чи принаймні збуджують фантазії дослідників.

Тому, напевне, й не збереглися в етнопам’яті легенди про будівничих і стражів посольської оборонної лінії — міст Воїня, Пирятина, Прилук — тієї частини Змієвих Валів часів Володимира і Ярослава, яка дала б змогу сьогодні визначити дату періоду слов’янського утвердження в краї.

Про відчайдушну спробу нащадків норманів — шведів облаштуватися на Пирятинщині свідчать два фольклорні міфи — про шведську могилу в с.Кроти, де поховані загиблі під час облоги замківської фортеці вікінги, і про шведські «ходи» — підземельні споруди в глиняних кручах між Дейманівкою і Шкуратами (урочище Курсів).

У першому випадку майже достеменно встановлено, що могильник курганного типу належить набагато ранішим історичним шарам.

У другому ми маємо загадку про військову і фінансову «базу» шведів обабіч Пирятина, яка навряд чи буде розгадана через плин років і небезпечність дослідження.

... Кажуть, входів у вириті ходи було декілька (зараз ідентифікується тільки один). Говорять, що останню спробу пробратись у них робили студенти одного з полтавських вузів. Та вже через декілька метрів лазу в руці відчайдухів гасла свіча. Що там далі? Які скарби чи послання залишили після себе скандинавські зайди? А може, й не вони? Може, православні монахи Дейманівського скиту, прикритого Катериною разом з Густинським і Мгарським монастирями, мали в шкуратівських кручах прихисток від негод буремного світу?

Параметри повітря в льохах господарів Шкуратів давали змогу відчути прохолоду в 30-градусну спеку і тепло в лютий мороз. Що там все-таки могло бути? Майбутні печери? Загадка Великого Льоху…